Удача завжди ходить поруч з успішними людьми. Але те, як вони нею розпоряджаються, деколи показує нам, якою є людина насправді. Про одну таку людину й піде мова в оповіданні письменника під псевдонімом Зодчий.

Редакція Social.org.ua була зачарована цією історією і тепер хоче, щоб кожен з наших читачів оцінив, як головний герой пройшов випробування везінням.

Є в мене один хороший друг, назвемо його Сергій. Хороший у всіх сенсах цього слова. Незважаючи на те що він займає досить хорошу посаду (не державну), все одно залишився простим, добрим і чуйним людиною як і зі своїми співробітниками, так і з іншими людьми.

Недалеко від нас є великий продуктовий маркет 2 поверхи, і там протягом місяця йшов розіграш лотереї, на кожні 200 рублів покупки видавався один лотерейний квиток. Половинку ти відривав і кидав в спеціальний ящик, другу залишив у себе. Призи були не бозна які, але були суперпризи смарт-телевізор, ноутбук та мобільний телефон. В той день вийшли результати лотереї і були вивішені виграли номери.

На сам живий розіграш ми не пішли — не цікаво. Ми з ним дивилися наші результати на сайті організаторів, за списком. Я, звичайно ж, нічого не виграв, навіть чортів віник не дістався мені, але, втім, як зазвичай. Я не здивований. А у Серьоги один квиток вистрілив — і, звичайно ж, в десятку: він виграв телевізор. Сміялися, що от везунчик, телевізор-то, власне, йому на фіг не потрібний. Навіщо йому 32 дюйма, коли вдома цілий кінотеатр. Але фортуна вирішила, що все-таки Серьозі телевізор потрібен, а з нею не посперечаєшся.

Вирішили сходити в цей магазин взяти коньячку — обмити удачу. На вході вони теж виставили стенд зі списком переможців номерів. Вийшли з магазину, встали, прикуриваем, а поруч зі стендом стоїть жінка середніх років з двома дітьми. Одягнені не те щоб дуже бідно, але видно, що достаток у них на порядок нижче середнього. Поставила сумку поруч, в руках у неї штук 10 квитків, вона вдумливо, ледь ворушачи губами, перевіряє номери. Діти тихі-тихо стоять і не дихаючи стежать за нею. Чуємо, хлопчик дуже тихо, наче боїться злякати удачу, одними губами:

— Мам, телевізор? Подивися.

Жінка подивилася на дитину, але нічого не сказала. З іншого боку, за рукава її смикнула донька:

— Мам, не виграли? Може, купимо як-небудь самі? Подивися ще раз.

Жінка подивилася на номерки, на стенд і негативно похитала головою. Бачу, Серьога підійшов до них впритул і через плече ніби заглядає на стенд. Думаю, робити йому нічого, чи що? Перевірили вже все. А він так подивився, потім звертається до жінки з посмішкою:

— Не пощастило? Телефон хотіли діточки, напевно, — і підморгує їм.

Жінка ледь посміхається:

— Та ні, ось телевізор всі просять. Наш старий вже скільки зламався. Ніяк не зберемося купити, — посмішка у неї вийшла сумна.

— Мультики дивитися! Мама на роботі до ночі, будинки одним нудно, — заговорили діти жваво, але не весело.

— Да ладно, чого сумувати! — шкіриться Серьога. — Всяке в житті буває.

І раптом показує на сумку:

— А он у вас на сумочці ще квиточок валяється, випав, напевно. Перевіряли його? Може, він і є ваш щасливий? — і, підморгнувши дітям: — Удачі!

Взяв мене під лікоть і прошепотів:

— Пішли.

Ми відійшли на кілька кроків, як почули ззаду, на всю вулицю, пронизливий вереск радості дітлахів. Я подивився на Сергія:

— Їм потрібніше, — посміхнувся він, і ми, не змовляючись, додали кроці.