Нещодавно один чоловік скаржився в інтернеті на дружину. Не можу, каже, з нею більше спати, немає у мене бажання! Розлучаюся! Після пологів поправилася, і ось тепер цей жах. Я її брав, каже, 52 кілограми, а тепер вона 57 кілограмів важить, і моєму чоловічому єству не накажеш. Та й взагалі, я чоловік імпозантний, на мене і симпатичніше баби задивляються.

Відгуки, звичайно, були різні. Одні жінки говорили, що, мовляв, зрада це — ось так розлучатися з-за такої дрібниці. Інші зітхали: сама винна. Чоловіки теж наводили різні приклади на тему того, що за любов треба боротися, а не розпускати себе до слонячих 57 кілограмів.

А я, Морена Морана, ось що згадала. Згадала історію про Зінаїду Туснолобову, яка сталася в роки війни, і для читачів Social.org.ua я розповім її.

© Irina Dzhul / facebook

Коли почалася війна, ця дівчина пішла на курси медсестер. У 1942-му потрапила на фронт. За 8 місяців винесла на собі 123 поранених бійців. В одному з боїв у лютому 1943-го її допомога була потрібна командиру. Тут поранило і її, перебило обидві ноги. До неї підійшов німець. Вдарив ногою в живіт, бив прикладом — по обличчю, голові. Але, на щастя, чомусь не вистрілив. Тому дівчина залишилася жива.

Сніг навколо пораненої дівчини був весь у крові. Дещо як її вирізали з нього і відправили в госпіталь. Але там виявилося, що необхідно ампутувати руки — гангрена. Так у 22 роки вона втратила на війні руки і ноги.

Нареченому своєму дівчина попросила медсестру написати такий лист. «Милий мій, дорогий Йосип! Прости мене за такий лист, але я не можу більше мовчати. Я повинна повідомити тобі тільки правду... Я постраждала на фронті. У мене немає рук і ніг. Я не хочу бути для тебе тягарем. Забудь мене. Прощай. Твоя Зіна».

© Irina Dzhul / facebook

А незабаром прийшла відповідь.

«Мила моя маленька! Рідна моя страдниця! Ніякі нещастя і біди не зможуть нас розлучити. Немає такого горя, немає таких мук, які б змусили забути тебе, моя кохана. І в радості, і горя — ми завжди будемо разом. Я — твій колишній, твій Йосиф...»

І дівчина піднялася духом. І знову навчилася ходити, писати, жити. І писала листи в газети обрубком руки, і виступала перед людьми. І просила: помститеся за мене. І в бій йшли танки, летіли літаки з написом: «За Зінаїду Туснолобову!»

А після війни вони одружилися. Жили, працювали, народили дітей. Чоловік не вважав свою Зіну дефективної, не помічав каліцтва. Просто любив. Просто жив. І діти народжувалися, мабуть, не від святого духа. І до інших дівчат, яких після війни було багато, одиноких, піти не хотілося. Може бути, тому, що любов бачить в людині головне і не бачить частковостей... Тому що любить і інвалідність-не перепона. А нелюбящему — і 5 кілограмів критична позначка...