Як кандидата наук я перетворилася на вчителя кунг-фу
Іноді я думаю, що люди, які пишуть надихаючі цитати про кардинальної зміни свого життя, ніколи своє життя не міняли. Я, як людина, який робив це кілька разів, поостереглась б давати такі рекомендації.
У мене поки що все складається непогано, але чи я буду радити іншим все кинути? Навряд чи. Тому що знаю, як це складно, і той факт, що у тебе вистачить сміливості поміняти все, зовсім не означає, що після цього у тебе все буде добре. Хоча ніколи не знаєш, де тобі пощастить.
У 33 роки я виїхала на постійне місце проживання в Німеччину. Я залишила будинок, продала машину, звільнилася з університету і раптово перетворилася у безробітного іммігранта, та ще й зі Східної Європи. Не сама завидна доля для людини, яка звикла бувати за кордоном, в гіршому випадку, як турист, а зазвичай — як шанований вчений, який виступає на наукових конференціях або відпрацьовує черговий грант. І хоча на батьківщині Шиллера і Гете матеріально моє життя було більш-менш влаштована, внутрішній світ перетворився на невеликий філіал пекла. Потрібно було щось міняти.
У вересні 2013-го, 34 роки, я заявилася в Китай, в гори Уданшань, в школу кунг-фу, для того щоб пройти 9-місячний курс і отримати сертифікат тренера з тайцзи-цюань — бойового мистецтва, яке зараз більшість людей сприймає як оздоровчу гімнастику, не підозрюючи, що ще ховається за цією практикою.
На той момент за моїми плечима був невеликий досвід занять (близько півтора років), десяток переглянутих кунг-фу-бойовиків і 20 кілограмів зайвої ваги.
C тих пір моє життя круто змінилося. Перший рік навчання (9 місяців перетворилися в 12) може тягнути на пару томів окремих історій про те, як ти вчишся виживати в ситуації 6-8-годинних тренувань в день; про те, як це — відчувати себе абсолютно самотнім і, незважаючи на всі спроби сподобатися, бути отвергаемым; про те, що відбувається з твоїм тілом, розумом і душею, коли ти практикуєш щось зачіпає найглибші пласти твоєї особистості, і, нарешті, що це все не має ніякого значення, коли ти справді знаходиш своє покликання.
Живучи в замкнутому просторі — замкнутому не тому, що не можна виходити за межі школи, а просто тому, що 6 днів в тиждень з 7 ранку до 8 вечора у тебе тренування, і ти, звичайно, можеш пропустити одну-другу, але тоді навіщо ти тут, — спілкуючись з вкрай обмеженим числом людей, відчуваєш, як з тебе, наче з лука, сходять шари, і раптом починаєш розуміти: я більше не можу себе жаліти. Думки на кшталт: «Я така бідна, нещасна, самотня», «Мене ніхто не любить», «Я товста» — просто зникають з твоєї голови.
Раптом починаєш розуміти, що, якщо ти комусь подобаєшся, це зовсім не означає, що ти погана людина. Більш того, це не значить, що вони погані люди — просто іноді два хороших людини подобаються один одному. І в цьому немає ніякої вселенської трагедії. Навпаки, ти починаєш цінувати себе і спілкуватися тільки з тими людьми, в компанії яких тобі так само цікаво і комфортно, як з собою.
Мій основний на той момент учитель підштовхнув мене до важливої переоцінки всього процесу мислення. Йому було складно спілкуватися англійською, тому, коли він не розумів, що я говорила, він запитував мене: «Це важливо?» Так він давав мені зрозуміти, що, якщо я сказала щось важливе, він докладе зусилля і спробує це зрозуміти, а якщо ні, то нема чого й намагатися. Таким же чином я почала оцінювати всі думки, які приходять мені в голову, і всі приводи для хвилювання. «Це важливо?» — питала я себе.
Рік потому сталося диво. Мене, истратившую практично всі заощадження, але відчайдушно яка мріяла вчитися далі (я вже почала розуміти, що рік для кунг-фу — це ніщо), залишили в школі в якості помічника тренера. Якщо б 5 років тому хтось сказав мені, що я буду щаслива працювати за їжу і житло, — підняла б на сміх, а ось як воно все склалося...
Чи варто кидати все? Змінювати ваше життя?
Я не знаю відповіді на це питання. Кожен вирішує за себе. Мені пощастило: я живу в справжнісінькій Нарнії. У мене є меч, жердина, мачете, цибулю з силою натягу 16 кілограмів і ціла юрба юних довговолосих кунг-фу-братиків. Мені більше не хочеться зніматися у фільмах, тому що моє життя схожа на фільм. І я розумію, що, якби не було того нестерпного року в Німеччині, не було б і мого чарівного Китаю.
Але, роблячи крок у невідомість, ви завжди повинні бути готові до того, що все піде не так, як ви очікуєте. Все буде зовсім по-іншому, але від цього все стає тільки цікавіше. Навчитися не боятися невідомості — найбільший подвиг, який може зробити людина.
Я її все ще боюся. Але я навчилась діяти, незважаючи на страх.
Автор Маша Піпенко
Фото на превью Маша Піпенко
