Як би не змінювався світ, проблема поколінь існує у всі часи. І, хоча буває дуже важко зрозуміти людину, у якого з нами велика різниця у віці, потрібно цінувати наших бабусь і дідусів. Вони назавжди залишаться для нас оплотом справжніх цінностей і джерелом мудрості. І це проста істина, про яку варто пам'ятати.

Ми в Social.org.ua знайшли проникливий і життєвий розповідь Валентини Осєєвої про бабусю, яка ніколи не втратить актуальності.

Бабка була огрядна, широка, з м'яким, співучим голосом.

«Всю квартиру собою заполонила!..» — бурчав Борькин батько. А мати несміливо заперечила йому: «Старий чоловік... Куди ж їй подітися?» «Зажилась на світі... — зітхав батько. — В інвалідному будинку їй місце — ось де!»

Все в будинку, не виключаючи і Борьки, дивилися на бабку як на абсолютно зайвої людини.

Бабка спала на скрині. Всю ніч вона важко ворочалася з боку на бік, а вранці вставала раніше всіх і гриміла на кухні посудом. Потім будила зятя й доньку: «Самовар поспів. Вставайте! Попийте гаряченького на доріжку...»

Підходила до Борьці: «Вставай, батечку мій, до школи пора!» «Навіщо?» — сонним голосом питав Борька. «В школу навіщо? Темний чоловік глухий і ньому — ось навіщо!»

Борька ховав голову під ковдру: «Іди ти, бабо...»

У сінях отець шаркал віником. «А куди ви, мати, калоші делі? Кожен раз в усі кути тыкаешься з-за них!»

Бабка поспішала до нього на допомогу. «Так ось вони, Петруша, на самому увазі. Вчерась вже дуже брудні були, я їх обмила і поставила».

...Приходив зі школи Борька, скидав на руки бабці пальто і шапку, кидав на стіл сумку з книгами і кричав: «Бабка, поїсти!»

Баба ховала в'язання, квапливо накривала на стіл і, схрестивши на животі руки, стежила, як Борька їсть. У ці години якось мимоволі Борька відчував бабку своїм, близьким людиною. Він охоче розповідав їй про уроки, товаришах. Баба слухала його любовно, з великою увагою, примовляючи: «Все добре, Борюшка: і погане і хороше добре. Від поганого людина міцніше робиться, від хорошого душа у нього зацвітає».

Наївшись, Борька відсував від себе тарілку: «Смачний кисіль сьогодні! Ти їла, бабуся?» «Їла, їла, — хитала головою баба. — Не піклуйся про мене, Борюшка, я, дякую, сита і здрава».

Прийшов до Борьці товариш. Товариш сказав: «Здрастуйте, бабусю!» Борька весело підштовхнув його ліктем: «Йдемо, йдемо! Можеш з нею не вітатися. Вона у нас стара, старушенція». Бабка обсмикнула кофту, поправила хустку й тихо поворушив губами: «Образити що вдарити, приголубити — треба шукати слова».

А в сусідній кімнаті товариш говорив Борьці: «А з нашою бабусею завжди вітаються. І свої, і чужі. Вона у нас головна». «Як це — головна?» — зацікавився Борька. «Ну старенька... всіх зростила. Її не можна ображати. А що ж ти зі своєю-то так? Дивись, батько взгреет за це». «Не взгреет! — насупився Борька. — Він сам з нею не вітається...»

Після цієї розмови Борька часто ні з того ні з сього питав бабусю: «Ображаємо ми тебе?» А батькам говорив: «Наша бабка краще за всіх, а живе гірше всіх: ніхто про неї не дбає». Мати дивувалася, а батько сердився: «Хто це тебе навчив батьків засуджувати? Дивись у мене — малий ще»

Бабка, м'яко посміхаючись, хитала головою: «Вам би, дурні, радіти треба. Для вас син росте! Я своє віджила на світі, а ваша старість попереду. Що вб'єте, то не повернете».

Борьку взагалі цікавило бабкін особа. Були на цьому обличчі різні зморшки: глибокі, дрібні, тонкі, як ниточки, і широкі, вириті роками. «Чого це ти така розмальована? Стара дуже?» — запитував він. Бабка замислювалася. «За зморшками, голубчику, життя людське, як по книзі, можна читати. Горе і злидні тут розписалися. Дітей ховала, плакала — лягали на обличчя зморшки. Потребу терпіла, билася — знову зморшки. Чоловіка на війні вбили — багато сліз було, багато і зморшок залишилося. Великий дощ і той в землю риє ямки».

Слухав Борька і зі страхом дивився в дзеркало: чи мало він поревел у своєму житті — невже все обличчя такими нитками затягнеться? «Іди ти, бабо! — бурчав він. — Наговориш завжди дурниць...»

За останній час бабця раптом згорбилася, спина у неї стала кругла, ходила вона тихіше і все сідала. «В землю вростає», — жартував батько. «Не смійся ти над старою людиною», — ображалася мати. А в кухні бабці говорила: «Що це ви, мамо, як черепаха по кімнаті рухаєтеся? Пошлеш вас за чим-небудь і тому не дочекаєшся».

Померла бабця перед травневим святом. Померла одна, сидячи в кріслі з вязаньем в руках: лежав на колінах недоконченный носок, на підлозі — клубок ниток. Чекала, видно, Борьку. Стояв на столі готовий прилад.

На другий день поховали бабу.

Повернувшись з двору, Борька застав матір, що сиділа перед розкритим скринею. На підлозі була звалена всяка мотлох. Пахло залежалими речами. Мати вийняла зім'ятий рудий черевичок і обережно розправила його пальцями. «Мій ще, — сказала вона й низько нахилилась над скринею. — Мій...»

На самому дні скрині загриміла скринька — та сама, заповітна, в яку Борьці завжди так хотілося заглянути. Скриньку відкрили. Батько вийняв тугий згорток: у ньому були теплі рукавиці для Борьки, шкарпетки для зятя і безрукавка для дочки. За ними слідувала вишита сорочка із старовинного вицвілого шовку — теж для Борьки. В самому кутку лежав пакетик з льодяниками, перев'язаний червоною стрічкою. На пакетику щось було написано великими друкованими літерами. Батько покрутив його в руках, примружився і голосно прочитав: «моєму Онукові Борюшке».

Борька раптом зблід, вирвав у нього пакет і втік на вулицю. Там, присівши біля чужих воріт, довго вдивлявся він у бабині каракулі: «моєму Онукові Борюшке». У буквою Ш було чотири палички. «Не навчилася!» — подумав Борька. Скільки разів він пояснював їй, що у букві Ш три палиці... І раптом, як жива, постала перед ним бабка — тиха, винувата, не вивчити уроку. Борька розгублено озирнувся на свій будинок і, затиснувши в руці пакуночок, побрів вулицею вздовж чужого довгого паркану...

Додому він прийшов пізно ввечері; очі в нього розпухли від сліз, до колін пристала свіжа глина. Бабкін пакетик він поклав собі під подушку і, сховавшись з головою ковдрою, подумав: «Не прийде вранці баба!»

Ілюстратор Yekaterina Ragozina спеціально для Social.org.ua