У 1926 році до знаменитого психіатра прийшов виснажений пацієнт зі скаргами на безпричинну тугу і депресію, з-за яких він не може ні їсти, ні спати. Після огляду лікар порадив йому читати гумористичні оповідання: «Найкраще візьміть томик Михайла Зощенка. Його розповіді, може бути, простуваті, але смішні! Цей Зощенко — великий веселун». Пацієнт сумно зітхнув: «Я і є Зощенка».

Книги Михайла Зощенка і правда здатні підняти настрій і вилікувати від легкої нудьги. Ми в Social.org.ua вирішили згадати один з найпопулярніших оповідань відомого письменника — «Аристократка».

Григорій Іванович шумно зітхнув, витер рукавом підборіддя і почав розповідати:

— Я, братці мої, не люблю баб, які в капелюшках. Коли баба в капелюшку, якщо панчішки на ній фильдекосовые, або мопсик у неї на руках, або золотий зуб, то така аристократка мені і не баба зовсім, а гладке місце.

А свого часу я, звичайно, захоплювався однієї аристократкою. Гуляв з нею в театр водив. В театрі-то все і вийшло. В театрі вона і розгорнула свою ідеологію у всьому обсязі.

А я зустрівся з нею у дворі будинку. На зборах. Дивлюся, стоїть така собі фря. Панчішки на ній, зуб золочений.

— Звідки,— кажу,— ти, громадянко? З якого номера?

— Я,— каже,— з сьомого.

— Будь ласка,— кажу,— живіть.

І відразу якось вона мені страшенно сподобалася. Зачастив я до неї. В сьомий номер. Бувало, прийду, як особа офіційна. Мовляв, як у вас, громадянко, в сенсі псування водопроводу та вбиральні? Діє?

— Так,— відповідає,— діє.

І сама кутається в байковий хустку, і ні мур-мур більше. Тільки очима стриже. І зуб у роті блищить. Походив я до неї місяць — звикла. Стала детальніше відповідати. Мовляв, діє водопровід, спасибі вам, Григорій Іванович.

Далі — більше, стали ми з нею гуляти по вулицях. Вийдемо на вулицю, а вона велить себе під руку взяти. Прийму її під руку і волочусь, що щука. І чого сказати — не знаю, і перед народом совісно.

Ну, а раз вона мені й каже:

— Що ви,— каже,— мене все по вулицях водите? Аж голова закрутилася. Ви б,— каже,— як кавалер і у влади, зводили б мене, наприклад, в театр.

— Можна,— кажу.

І якраз на інший день дісталися мені квитки в оперу. Один квиток я отримав, а інший мені Васька-слюсар пожертвував.

На квитки я не подивився, а вони різні. Який мій — внизу сидіти, а який Васьків — аж на гальорці.

От ми і пішли. Сіли в театр. Вона сіла на мій квиток, я — на Васьків. Сиджу на верхотуру і ні хріна не бачу. А якщо нагнутися через бар'єр, то її бачу. Хоча погано. Понудьгувати я, понудьгувати, зійшов вниз. Дивлюся — антракт. А вона в антракті ходить.

— Здрастуйте,— кажу.

— Доброго дня.

— Цікаво,— кажу,— чи діє тут водопровід?

— Не знаю,— каже.

І сама в буфет. Я за нею. Ходить вона по буфету і на стійку дивиться. А на стійці блюдо. На блюді тістечка.

А я отаким гускою, отаким буржуєм нерезаным вьюсь навколо її і пропоную:

— Коли,— кажу,— вам полювання з'їсти одне тістечко, то не соромтеся. Я заплачу.

— Мерсі,— каже.

І раптом підходить розпусну ходою до страви і цоп з кремом, і жере.

А грошей у мене — кіт наплакав. Найбільше, що на три тістечок. Вона їсть, а я з неспокоєм по кишенях знаю, дивлюся рукою, скільки у мене грошей. А грошей — як кіт наплакав.

З'їла вона з кремом, цоп інше. Я аж крякнув. І мовчу. Взяла мене отака буржуйська сором'язливість. Мовляв, кавалер, а не при грошах.

Я ходжу навколо неї, що півень, а вона регоче і напрошується на компліменти.

Я кажу:

— Чи Не час нам у театр сісти? Дзвонили, може бути.

А вона каже:

— Ні.

І бере третє.

Я кажу:

— Натщесерце — не забагато? Може вытошнить.

А вона:

— Ні,— каже,— ми звикли.

І бере четверте.

Тут кров вдарила мені в голову.

— Ложі,— кажу,— назад!

А вона испужалась. Відкрила рот, а в роті зуб блищить.

А мені ніби потрапила віжка під хвіст. Все одно, думаю, тепер з нею не гуляти.

— Ложі,— кажу,— до чортової матері!

Поклала вона назад. А я кажу господареві:

— Скільки з нас за скушанные три тістечка?

А господар тримається індиферентно — ваньку валяє.

— З вас,— каже,— за скушанные чотири штуки стільки-то.

— Як,— кажу,— за чотири?! Коли четверте у страві знаходиться.

— Нема,— відповідає,— хоча воно і в страві знаходиться, але надкус на ньому зроблений і пальцем зім'яте.

— Як,— кажу,— надкус, помилуйте! Це ваші смішні фантазії.

А господар тримається індиферентно — перед пикою руками крутить.

Ну, народ, звичайно, зібрався. Експерти.

Одні кажуть — надкус зроблений, інші — немає.

А я вивернув кишені — всяке, звичайно, барахло на підлогу повилазило,— народ регоче. А мені не смішно. Я гроші вважаю.

Порахував гроші — в обріз за чотири штуки. Дарма, мати чесна, сперечався.

Заплатив. Звертаюся до пані:

— Докушайте,— кажу,— громадянка. Заплачено.

А дама не рухається. І конфузиться докушивать.

А тут якийсь дядько вплутався.

— Давай,— каже,— я докушаю.

І докушал, сволота. За мої гроші.

Сіли ми в театр. Додивилися оперу. І додому.

А у будинку вона мені й каже своїм англомовним тоном:

— Досить свинство з вашого боку. Які без грошей — не ездют з дамами.

А я кажу:

— Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте за вираз.

Так ми з нею і розійшлися.

Не подобаються мені аристократки.

Ілюстратор Leonid Khan спеціально для Social.org.ua