Скажений темп сучасного життя диктує свої правила, які інколи можуть бути дуже жорстокими. Часто ми забуваємо зателефонувати батькам, аргументуючи це тим, що у нас багато роботи, або насиченою сімейним життям, в якій весь час приділяється маленьким дітям. Проте міцні родинні зв'язки — це те, що може зробити людину сильнішою, впевненішою в собі і подарувати йому надію на краще. В цьому переконана письменниця Людмила Климова, якій належить зворушливий розповідь «Донечка».

Ми в Social.org.ua читали цей розповідь зі сльозами на очах, думаючи про те, що ця історія могла статися з кожним із нас, а ми могли навіть цього і не помітити.

Матері своєї — Шури — Наташа стала соромитися років у тринадцять. Якраз її почали цікавити всякі «дорослі» жіночі штучки. Тут-то вона і зауважила, що її мати не як інші жінки їх досить великого селища.

Шуру не цікавили ні модні шмотки, ні косметика. Манікюру вона зроду не робила. Та й мова у матері була простувата, «колгоспна», як говорила Наташа. А професія так і взагалі повна ганьба — птичница. Освіченості їй теж явно не вистачало.

Міцно засіла з тієї пори в Наталиної голові думка, бажання стати міської, скоріше вирости і до краплі висмоктати з себе селищне дитинство, звільнитися від нього. Росла вона розумною дівчинкою, добре навчалася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Як-то Наташа запитала у матері про батька.

— А бог його знає, де він, — просто відповіла Шура, і Наташа більше не цікавилася.

Через кілька років поїхала в місто, поступила в технікум. І жодного разу — ні разу! — за час навчання до матері не приїжджала. Навіть влітку. Так і жила в гуртожитку. А Шура регулярно моталася до своєї Наталочке з повними сумками картоплі і солінь. Жахливо соромлячись материных безглуздих беретів і безглуздих в'язаних кофт, Наташа ніколи довго не дозволяла Шурі знаходитися в їх з дівчатами-однокурсницями кімнаті.

— Мам, ну чого там сидіти? Йдемо у двір на лавку.

Проста і наївна Шура про дочериных терзаннях не підозрювала. Як любила його всім своїм добрим материнським серцем, так і продовжувала любити. Адже молода ще була Шура-то. Двадцять років їй виповнилося, коли Наталочка на світ з'явилася.

Наташино небажання приїжджати навіть на канікули в рідне селище принесло, однак, свої плоди — обзавелася дівчина справжнім, всамделишным нареченим Сергієм. Шуру на весілля не покликали. Дуже вже Наталка боялася, що та схибить і зганьбить її. Та й не робили шикарне весілля. Матері вона зателефонувала за день до розпису у Рагсі і поставила перед фактом.

— Донечко! Та як же це?

— Що «це», мам? Нічого особливого, студентська весілля. А ти до нас через тиждень приїжджай знайомитися.

Знайомства цього Наташа чекала в муках. Новітня свекруха відразу стала її кумиром. В думках вона вже подумки компенсувала вади матері свекровиными «заслугами». А ними були (ні багато ні мало) постійна укладка, макіяж-манікюр, модний одяг і маса біжутерії. Мріяла Наташа, що стануть зі свекрухою подругами, і не помічала ні її егоїстичності, ні недалекість. В сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, збула з рук — і добре. Житлове питання молодих вирішили так: Серьожини бабуся по батькові переїхала до сина з невісткою в колишню Сережину кімнату, а наречені стали жити в її квартирі.

Шура повинна була приїхати на електричці. Коли Наташа разом з чоловіком вийшла на перон і побачила що стоїть там мати, то мало не здригнулася від жаху. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому берете, захисного кольору вітровку і гумових чоботях, Шура безпорадно озиралася, шукаючи очима опаздывающую дочка.

— Мама, ну ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.

— Здрастуй...ті, Серьожа, — несміливо промовила Шура.

— Радий познайомитися, Олександра Борисівна, — весело відповів Сергій, забираючи у тещі і баули, і рюкзак. — Ого, та чого це ви туди наклали?

— Так як же?! Картопельки, думаю, вам, огірочків...

— Картопелька — це добре! — знову весело сказав Сергій і бадьоро покрокував уперед.

— Не могла пристойніше одягнутися, в місто все-таки приїхала, — зашипіла Наташа на матір.

— Доню, так хто ж на мене дивиться?

Наташа закотила очі. Вдома вона виставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізаний кружечками апельсин і тонкі скибочки сиру. Шура здивовано дивилася на все це.

— Доню, а хліб-то чого такий маленький?

— Мама! Це називається ка-на-пе-е!

Шура, вкрай розгублена від строгості дочки, промямлила:

— Так, може, це... картопельки посмажити?

Сергій, до того з тугою взиравший на Наталчин кулінарні шедеври, раптом пожвавішав:

— А давайте, Олександра Борисівна! — і суворо подивився на дружину.

— А ось тут у мене ще капусточка вам, — Шура витягла з рюкзака трехлитровку з квашеною капустою.

Сергій аж застогнав від задоволення. Приободренная підтримкою зятя, Шура почала звільняти свої величезні сумки від дарів, супроводжуючи кожен поясненням:

— Ось Грибочки, сама солила. А це мариновані. Грузді. Вареннячко полуничне. А це брусниця мочена. Помідорчики. Ще моєї бабці рецепт. Ти, Сергію, під горілочку. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене виходять хрусткі.

За хвилину стіл був заставлений банками різних калібрів, переможно потіснили Наталчин тарілочки до самого краю так, що вони ризикували впасти.

Сергій бурхливо висловлював захоплення.

— Кращий подарунок на весілля! Мої-то ніколи цим не займалися. Ось це теща у мене світова! Наташка, ну ти чого куксишься?

Наташі залишалося два тижні до пологів, коли несподівано на порозі їхньої квартири виникла Шура. Як завжди, навантажена гостинцями.

— Мамо, ти чого це? Без попередження.

— У відпустці я, доню. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А чого попереджати-то?

На наступний день Сергій повернувся з роботи і заявив:

— Наташка, мене несподівано відправили у відрядження, так що добре, що з тобою мама.

— Як у відрядження? Надовго?

— Одразу після вихідних повернуся.

— Ну так що зі мною може трапитися? Народжувати-то через два тижні.

— Ну хіба мало. На всяк випадок. Олександра Борисівна, адже ви залишитеся?

І, чмокнув дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися. Насправді ні в яку відрядження йому було не треба. Просто за довгі місяці Наталиної вагітності він втомився від її примх, частого невдоволення і зміни настрою і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, який жив за містом біля озера, відпочити від суспільства дружини і порибалити.

Вранці у Наташі почало тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але до вечора біль стала дуже сильною.

«Рано ще, — думала Наташа. — Свекрухи подзвонити?»

Сказати б матері, так що її дурна мати зробить. Тільки закудахтает, як курка, за якими вона доглядає на роботі. Шура в цей момент пішла у ванну помитися. Наташа набрала номер Сережиных батьків.

— Дорогенька, так це тобі не мені потрібно дзвонити, а в швидку, — заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Наташі, що вона «здається, народжує». — А що, Сергія поруч немає?

— Не-е-ет, він у відрядженні.

— Дивно, міг би відмовитися в такому випадку. Я тобі чим можу допомогти?

Від несподіваного зневаги свекрухи Наташі стало ще болючіше.

Шура вимкнула воду і почула слабкі викрики дочки. Вискочила, обмотана рушником, і виявила дочка сидить на підлозі і прислонившейся спиною до дивана. Та корчилася від болю.

— Донечко! Невже почалося? Зараз я в швидку подзвоню!

Шура вмить стала якоюсь зібрано-діловитої. Подзвонила в швидку, чітко вказавши всі дані.

— Доню, сумка-то у тебе зібрана?

Наташа похитала головою, розтягуючи від болю рот, не в силах вимовити ні слова. Шура зібрала все необхідне в пологовий будинок.

— Тримайся, доню, тримайся, воно нічого, нічого, — приказувала Шура, погладжуючи Наташу по спині і плечах до самого приїзду швидкої.

У пологовому будинку Наташу швидко оглянули і відвезли. Шура почула кинуте лікарями «сідничне передлежання». Що це таке, Шура знала. Сама так свою Наталочку народжувала. Ох і намучилася тоді.

— Жінка, не можна тут сидіти. Їдьте додому.

— Як же я поїду?! Донька моя...

— Не можна, не можна, жінка. Не годиться.

Але вперта Шура залишилася на лавочці в «передбаннику», де трохи задрімала. Жаліслива медсестра тільки похитала головою і накрила Шуру стареньким вовняною ковдрою.

Вранці її розштовхали в плече.

— Народила. Чуєте? Народила ваша дочка. Хлопчик. Три п'ятсот. Все в порядку. Відпочиває вона. Йдіть додому. Передачки вечорами можна приносити.

По обличчю невиспана Шури розтеклася щаслива усмішка. Вона з'їздила на квартиру до Наташі, вмилася, поснідала, потім пробіглася по магазинах і вже до обіду намотувала круги навколо пологового будинку. Нарешті почула рідний голос:

— Мама!

— Донечко!

Кинулася на голос до вікна, за яким стояла її Наталочка, бліда й усміхнена. Будівля пологового будинку було стареньким, вікна на першому поверсі низькі, так що можна було спокійно заглянути до палати.

— Ну як, доню? Все добре? Я ось тут тобі принесла... — Шура перекинула через підвіконня пакет.

— Мамо, куди так багато?! Ну ти чого?

— Їж, доню, їж. Тобі зараз потрібно. Ну як, бачила?

— Бачила! Ма-а-аленький, — Наташа від розчулення впустила сльозинку, а Шура у відповідь — цілий водоспад.

— Мама, ну ти чого?!

— Нічого, доню, це я від щастя. Доню, — сказала Шура після паузи, — ти вже мене вибач, що я про батька-то твого... Тут він живе. В місті. Тільки родина у нього. Картку твою я йому показувала. Навчалася ти тоді. П'ятнадцять тобі було. Тільки він сказав: «А чого я їй скажу?»

— Та навіщо він нам, мамо? Нам удвох добре, правда ж? Ой, мамо, — Наташа раптом засміялася, — а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років! Бабуся, — сміялась Наташа.

— А й правда, — посміхаючись, Шура видала нову порцію сліз.

— Мама, ти ж залишишся у нас, поки у відпустці?

— Залишуся, доню, залишуся...

Ілюстратор Anastasiya Glushkova спеціально для Social.org.ua